Lypivka
Липівка. Село, де кордон проліг через серця
Певно, далеко не кожен мешканець нашого району знає про село з такою красивою назвою -Липівка. Від нього віє теплом і духмяним цвітом. Нам випало потрапити туди сльотавого осіннього дня, тож не вдалося помилуватися красою маленького патріархального села. Однак саме сіра й похмура пізня осінь посилювала враження відірваності й забутості отих дванадцяти дідусів і бабусь, що мешкають у Липівці. Певне різноманіття буденності села дає близькість кордону, який одного дня так несподівано вніс свої корективи в їх життя...
Біля двору О.С Божка - дві лави. Одна з них навіть під дахом. Саме тут вечорами збираються всім селом, щоб обмінятися нехитрими новинами, згадати минуле життя-буття. Усі вони самовіддано працювали в колгоспі імені Калініна. вирощуючи зернові культури, картоплю, льон, буряки. Були в селі свиноферма, вівцеферма, відгодовували телят. Потім їх господарство приєднали до гірського колгоспу «Україна», який завдяки й їх зусиллям мав високі здобутки. Пригадують, що в 1992 році в Липівці чисельність населення була втричі більшою. Нині хат без господарів залишилося більше, аніж жилих.
Саме в гостинному будиночку колишнього механізатора О.С Божка та його дружини Л.Ф. Горенок (пішов п'ятий рік, як удова перебралася з Хрінівки до вдівця) тепер щодня збираються односельці - холодно засиджуватися на вулиці. На столі лежать газети - «Промінь» та російськомовний варіант «Гарту». Щоправда, пошта доставляє їх у Липівку раз на місяць, коли розносять пенсію. Саме взяти почитати газети прийшов до сусіда його колишній колега, також тракторист М.Т. Жигалов.
Раніше в кожному селянському дворі була корівчина, у багатьох - кінь. Зараз на всю Липівку одна корова та один кінь, по молоко до Лариси Федорівни приходять сусіди. Щоправда, дехто тримає кіз. Усім селом, разом заготовляли сіно. Літні люди звикли виручати один одного. Діти здебільшого далеко, та й у кожного свої проблеми. 
До Хрінівки, де найближчий магазин, 4 км, фельдшерсько-акушерський пункт ще далі - в Гірську. Телефона в селі взагалі немає. Усі свої сподівання старики пов'язують із Т.О. Горенок - своїм соціальним працівником, вона виконує їх замовлення, привозить нехитрі товари. Розуміє проблеми віддаленого села й сільський голова С.В. Піщур.
Усі мешканці села занепокоєні наближенням зими. І не холоди та сніги їх найбільше лякають, а те, що спеціалісти району електромереж досі не обрізали гілля дерев. Тож перший снігопад чи ожеледиця залишать Липівку без електропостачання. Літні люди побоюються, що таким чином вони будуть позбавлені останнього блага цивілізації. Тож не диво, що кожен, з ким ми розмовляли в селі, просив замовити слово перед енергетиками.
Хоча ще більше їм болить кордон. Він проліг через їх серця. І хоч незалежній Україні вже 17 років, усі ці роки крає душу розпад колишньої держави. Адже між Липівкою та Новими Юрковичами відстань близько 200 метрів. А в одному місці кордон межує з городом О.Я. Зайцевої. Із її розповіді напрошується висновок, що баба Шура тут контрабандистка №1. Прикордонники провідують її мало не щодня, звинувачують у всіх смертних гріхах. Хоча вона й не приховує, що в обхід пропускного пункту раз по раз вирушає до Юрковичів, а на дверях своєї хати пише: «Я -у Росії».
- Сама я росіянка. У Юрковичах мої брати й сестри, мої діти й онуки. Заміж вийшла у Липівку, 46 років прожила із свекрухою. Маю 49 років трудового стажу -ланковою була. Хіба я думала, що така старість буде. Мій син, коли повернувся з армії (воював в Афганістані), одружився з українкою. Онука вийшла заміж за українця. Усі - в Юрковичах.
Бабу Шуру на прізвисько «контрабандистка» знають по обидва боки кордону. Доки вона гостює в Юрковичах, хтось у її сараї контрабанду може заховати. Повертається, а у дворі повно озброєних людей. Навіть деталі до літака в ящиках із сараю виносили. Часом за її хлівом прикордонники влаштовують засідку, ховаючи УАЗика. Племінник Олександри Яківни, який допомагає їй по господарству, бідкається, що навесні город не виоре - так утовкли.
Раніше всі малі та юні липівці до школи ходили в Нові Юрковичі, покупки робили також у Нових Юрковичах, допомогу надавали медсестра із Нових Юркович, до млина їздили в Нові Юрковичі. Тепер між ближніми селами колючий дріт, який однаково ранить серця українців і росіян. Бо у словах, що один півень тут співає на два села, таїться глибинний смисл. Адже обмежене родинне спілкування, діти часом не можуть прийти на допомогу своїм батькам. І не з власної примхи люди порушують закон. Певно, за подібних обставин він мав би бути більш гнучким. Тоді, можливо, и Липівка не занепала б так. Адже й із нинішніх її мешканців дехто працював у Росії, заробив там пенсію...
У хаті О.Я. Зайцевої ми зустрілися з найменшенькою жителькою Липівки трирічною Яною. Дівчинка живе з 78-річною прабабусею В.К. Дрозд. Прудконога красуня, мов та пташечка, злітає на піч. Мить, і вона знову бігає з кімнати в кімнату, відчиняє двері й, висячи на них, «виїжджає» в сіни. Лащиться до бабці, щебече, гарно вимовляючи кожне слово.
- Спочатку її няньчила моя невістка, - зітхає Валентина Кузьмівна. -Але по смерті сина розпилася. Тож забрала Яночку до себе. Ми її усім селом ростимо. Це мені нагорода за втрати: у 23 роки онук загинув, року не минуло - чоловіка поховала. От і втішаюся моєю пташечкою. У Липівці у мене нікого немає - вся рідня у Юрковичах.
У кожного з липівців за плечима многотрудне життя. Трагічна доля випала й Є.А. Бабарико: поховала трьох синів. Одного, за її переконанням, забрав кордон. Саша прийшов з Росії до мами, а його затримали прикордонники. Возили, з'ясовували особу, відпустили, але додому він не повернувся. Коли зійшов сніг, по документах упізнали. Поховали в Росії, а Сергій і Микола лежать на сільському цвинтарі під Липівкою. Отак і горює сама в свої 81.
- Онук живе в Гірську. Кличе жити до себе, - говорить Єфросинія Андріївна. - Але, певно, поїду до доньки в Запоріжжя. Живе невістка в Юрковичах, а роботи не має. Раніше ходила до неї, копійку якусь на хліб давала. А тепер уже майже осліпла від сліз, то вже, певно, й не піду.
Н.Т. Прядко мешкає сама. Має трьох дочок: у Щорсі, Чернігові й Гомелі. У вихідні матусю провідував чернігівський зять. Заготовив на зиму дров. У хаті тепло, чистесенько. Обидві кімнати з любов'ю причепурені численними вишивками, заквітчані. У дворі ласкавий пес, який відреагував на наш візит своєю собачою радістю (потрібно сказати, що липівські собаки аж ніяк не агресивні), та красень-півень із трьома курками. «Із господарства у мене, - сміється Ніна Терентіївна, -«кав», «гав» та «кукуріку». У хаті повноправним хазяїном почувається кіт. Пожурилася літня жінка, що за 300 метрів від неї у Юрковичах живе рідна сестра. Але ні провідати, ні по молоко сходити не можна. Сама після інсульту корову вже не тримає.
Трохи веселіше живеться Н.А. Бабарико - господар у домі. Є з ким словом перекинутися. Та й кінь у їхньому хазяйстві -добра підмога. Діти Ніни Антонівни мешкають у Гомелі. Цілий місяць не мала від них звістки. Думала вже йти до Юрковичів, аби зателефонувати їм. А потім передумала: якщо щось трапилося, все одно не признаються. Із сусідкою - Ніною Терентіївною - ми колись були сватами, - посміхається Ніна Антонівна. - Діти розійшлися, а ми досі родичаємось. Наш спільний онук, коли приїжджає, поспішає допомогти обом бабусям. Невісточка завітає, поцілує, допоможе город порати. Ніби й не розлучені вони з моїм сином. Мені за рідну дитину вона. Спасибі Богові, дружно живемо.
У більшості своїй мешканці Липівки - прості й щирі люди. Складнощі життя і власну неміч сприймають терпляче, без образ, докорів, не озлоблюючись. Кожен не забув подякувати сільському голові, що подбала, аби встигли до морозів завезти балони з газом. Ще раз нагадали про благеньку лінію електропередач, над якою нависає загроза. Добрим словом кожен згадав соціального працівника - свою основну помічницю. І знову розмови про кордон, який змушені порушувати...
Промышленные полы определяют комфорт вашего дома. Идеальное решение для этого - Полиплан 1001 - материал для полиуретановых наливных полов.
З тяжким серцем ми залишали Липівку. Скільки їй залишилося займати місце на карті району? Хтось уже виїхав до дітей, хтось збирається міняти місце проживання. Хтось мужньо долає власне нездоров'я і непрості будні, сповнені клопотів про виживання. Діти й онуки намагаються хоч якось полегшити життя своїх стариків. Хоча сюди навіть раз на тиждень не ходить автобус. А Нові Юрковичі - ось вони, поруч...
 |
 |
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото Андрія БЕЗБОРОДЬКА
Бодрум
